Як функціонує досконала людина? Хто вона? Про що вона думає? Чого вона хоче?
Вперше данський режисер Йорген Лет відповів на ці питання в 1967 році в короткометражному фільмі «Досконала людина» (Det perfekte menneske). За 35 років, у 2003, він отримав запрошення перевизначити ідеальну людину — від Ларса фон Трієра, який вважає Лета своїм вчителем. Фон Трієр запропонував режисеру створити п’ять нових версій фільму і для кожної з них встановив обмеження (перешкоди):
- Знімати на Кубі, без декорацій, не більш ніж 12 кадрів у кожному плані, відповісти на всі питання, поставлені в першому фільмі.
- Зіграти роль головного героя, а сам фільм зняти в найубогішому місці світу (але не показувати цього місця).
- Повна свобода або назад у Бомбей.
- Створити мультфільм (вийшла радше анімація).
- Прочитати текст озвучку до фільму та вказати своє ім’я як режисера фільму, який він не знімав.
Результатом спілкування двох режисерів став документальний фільм «П’ять перешкод». Крім рімейків фільмів Лета, в ньому чимало живих діалогів авторів. Якщо ви дизайнер і побачили в усій цій історії щось знайоме, це не випадково. Чому саме, нам розповів новий гість рубрики Юрко Гуцуляк.
Юрко Гуцуляк — дизайнер та творчий директор, співзасновник власної незалежної студії дизайну (Україна, Канада, США). Роботи студії відзначені більш як сотнею нагород (Red Dot, European Design Awards, Communication Arts, HOW, Pentawards, The Dieline, Graphis та інші) та майже сотнею публікацій. Юрко Гуцуляк неодноразово був запрошений до складу журі міжнародних фестивалів та прочитав більше 20-ти лекцій по всьому світу (найважливіші — в Нідерландах, Ісландії, Сербії).
В кіно для мене найважливіше — післясмак, щось, що я можу забрати з собою і потім ще якийсь час цим насолоджуватися. Для мене є дуже важливим сценарій, і, хоч би якою красивою була «картинка», якщо я в неї не вірю, то моє серце залишиться закритим.
Хоча я можу пригадати кілька пустих фільмів, де зображення таки полонило мене. У своїх кіносмаках рідко довіряю друзям; попри спільні інтереси, часто помічаю, що звертаю уваги на якісь інакші моменти і знаходжу насолоду в іншому. Перевірено: якщо в соцмераж всі хвалять чергове кіно, то ймовірність, що воно мені сподобається, вкрай мала. Рейтинг IMDb нещодавно теж перестав бути еталоном зацікавлення. Трейлери? Буває по-всякому, наприклад, коли подивився фільм всупереч примітивному трейлеру і був більше ніж задоволений. Фільм обираю часто навмання, деколи — за афішею.
Чи можете порівняти свої враження/спостереження тоді, коли вперше подивилися цей фільм, і тепер? Що нового побачили?
Вперше я дивився «5 перешкод» у кінотеатрі «Жовтень» (орієнтовно у 2006-2007 роках). Пам’ятаю, як ішов сходами вниз після фільму й посміхався собі від задоволення. Попереду йшов інтелектуального виду молодик (зараз я би назвав його прахіпстером) і голосно ділився враженнями з друзями: «… порівняно з Альмодоваром фон Трієр — гівно…».
З самого початку для мене це був фільм про творчість, але з кожним наступним переглядом я концентрував свою увагу на тому, як автори роблять спроби знайти і зрозуміти себе, а також зрівнятися з «досконалою людиною».
Досконалий чоловік у фільмі повторює фразу про новий досвід, який він щойно пережив, і сподівається зрозуміти його через кілька днів. У кожній перешкоді обидва автори здобувають досвід, який вони сподіваються осмислити через деякий час. Із п’ятою перешкодою стирається грань між автором і роботою. Цю перешкоду обидвоє відчувають фізично і, напевно, саме вона змушує/надихає обидвох режисерів знімати нові і нові фільми.
Що надихає саме в цьому фільмі?
Цей фільм досить точно описує творчий процес загалом і є близьким мені через ідею «перешкод». Я тут бачу пошук оптимального рішення, а також напрацювання варіантів для подальшого аналізу та фінального вибору. Все це дуже схоже на дизайн. Мене надихають обмеження, які я найчастіше отримую в технічному завданні від замовника, або ж технічні можливості (неможливості) виробництва. А у фільмі вже з самого початку Йорген Лет називає перешкоди «подарунком». Трохи згодом Ларс фон Трієр дорікає йому: той такий талановитий, що надихається з усього.
Мені подобається ідея кількох бачень для одного сценарію. У своїй роботі я завжди дотримуюся думки, що може бути більш як одне вдале вирішення задачі, і завжди презентую два-три концепти на вибір замовника. Я в опозиції до тих дизайнерів, котрі відстоюють єдиний можливий варіант, і за час своєї дизайнерської практики отримав неодноразове підтвердження своєї теорії.
Яку бачите логіку в загальній композиції всіх фрагментів, у поєднанні жанрів? Скільки тут імпровізації?
Імпровізація, на мою думку, тут неважлива. Яка різниця, чи все відбувається за сценарієм, чи хаотично? Автори не мають на меті зробити касовий розважальний фільм для широкого загалу — вони розважаються самі відповідно до своїх уявлень про задоволення.
Ларс фон Трієр та Йорген Лет намагаються здивувати один одного, а може, трохи й глядача. Вони щоразу демонструють свою винахідливість і не можуть позбутися візуальної поетичності.
І Ларс фон Трієр, і Йорген Лет, і багато оглядачів говорять про контроль автора над роботою, обставинами, навіть собою. На ваш погляд, хтось тут щось контролює чи ні? Чи можна ці спостереження застосувати до вашої професійної сфери?
Тема контролю у творчості є вкрай важливою і неоднозначною. Безумовно, щоб досягати визначного результату, раз за разом потрібно чітко уявляти кожен свій майбутній крок і пильнувати дотримання сценарію. Хоча Йорген Лет і дозволяє собі трохи спонтанності й хаосу, але він дає їм лише стільки свободи, скільки може проконтролювати. У фільмі можна помітити ієрархію приоритетності складових. Важливіші моменти контролюють жорсткіше, коли менш важливі видають за спонтанність.
Особисто я звик контролювати всі процеси кожного свого проекту на всіх його стадіях. Тут є як свої недоліки, так і переваги.
Фактично лідер тут один — Ларс фон Трієр. Важливішим є те, що кожен мав свою роль і впорався з нею чудово. Це як і в будь-якій грі: якщо суперники однаково сильні і викладаються на повну, то гра стає дедалі цікавішою і привертає дедалі більше уваги. Корисним є розуміння своєї ролі в загальному творчому процесі і свого внеску у фінальний результат. Йорген Лет є вчителем Ларса фон Трієра, але він цілковито довіряється учневі і передає йому роль керманича.
Якщо би у Бога був свій профіль на Behance, то після створення «людини» (за образом своїм) йому би варто було зробити презентацію цього проекту для публікації, щоб зібрати багато вподобань і коментарів.
Фільм Йоргена Лета «Досконала людина» — це і є кейс-презентація «людини», досконалої у своїй буденності. Я думаю, що фон Трієр мітив саме на конкуренцію з Богом і сам би хотів зробити цю презентацію, але він спізнився. Його вчитель Йорген Лет випередив його. Нема сенсу робити те саме, але ж можна поставити під сумнів роботу вчителя. І учень, і вчитель варті один одного — треба бути сміливим або дурним, щоб кинути і прийняти виклик.
Йорген Лет інколи (а може, й постійно) постає перед потребою не тільки виконати умови гри, а й осучаснити свій фільм. Чи можемо вважати це теж умовою гри? Як режисери з цим працюють?
П’ять версій «Досконалої людини» були зняті через 35 років після виходу оригінальної версії. Природно, що за цей час режисер фільму змінився і вже є цілком іншою людиною. Я не вважаю осучаснення умовою гри, а радше фактом, якого уникнути можна лише додатковою перешкодою — знімати ретро.
Я думаю, що цей фільм можна перезнімати безкінечну кількість разів. Таким чином можливо використовувати його як машину часу. Якби з самого початку «Досконала людина» була би не оригіналом, а однією з п’яти версій, то чи мав би цей фільм таке значення, і чи був би Йорген Лет вчителем Ларса фон Трієра? Чи була би ця стаття?
Чи є у вас подібна історія з сильними обмеженнями? Як це переживалося, що це дало вам і команді, якими були результати проекту?
Вже майже 13 років я займаюся дизайном в Україні в рамках незалежної студії. І майже кожне слово з попереднього речення є обмеженням, яке мені доводилось і доводиться долати. Практично все, що я зробив, було створене не завдяки чомусь, а всупереч. Ларс фон Трієр каже, що любить гру акторів на межі можливостей, бо лише так вдається досягти визначного результату. Якщо немає зовнішніх перешкод, то я їх створюю сам. Природно, що далеко не всі учасники команди розділяють такий підхід, і це служить своєрідним індикатором того, чи буду я продовжувати з ними співпрацю.
У фільмі третя перешкода є найскладнішою — повна свобода. Вона змушує почуватися немічним. Свободу фон Трієр використовує як покарання.
Больше материалов из серии [В кадре]:
[В кадре] Ирина Костышина и «Человек, который упал на землю»
