Ольга Протасова. «Колір гранату»: побачити красу в усьому

«Колір гранату» Сергія Параджанова — за визначенням нашої наступної героїні, Ольги Протасової, фільм-«бери і вчися» для художників і фотографів. На екрани він вперше вийшов у 1969 році у Вірменії, однак потім його відцензурували і перевидали в 1973 році. 4 роки тому режисерську версію почала відновлювати Film Foundation Мартіна Скорсезе разом із Cineteca di Bologna. Результати цієї роботи виходять уже цього року: на Blu-ray у Великобританії — 19 лютого, як реліз Criterion у США — 17 квітня. З’явилися й альтернативні саундтреки від Ніколаса Джаара (2015). А в кліпі Мадонни Bedtime Story є візуальні алюзії до Параджанова, зокрема до «Кольору гранату».

Що такого небезпечного для Радянського Союзу було в цьому фільмі? Це історія життя вірменського поета Саят-Нови, повна метафор, народних ритуалів і містифікацій, а також авторської іронії. Левон Абрамян показує деякі цікаві зв’язки релігійної символіки фільму з еротикою; саме ті епізоди, де цих двох тем найбільше, і зазнали в результаті цензури, а інші цензор дещо перекомпонував.

Що такого цікавого є для нас у цій стрічці, якій скоро буде півстоліття? Розповідає Ольга Протасова, на яку «Колір гранату» свого часу глибоко вплинув.

Ольга Протасова — дизайнерка, ілюстраторка, співорганізаторка Behance Portfolio Review у Києві, співадміністраторка спільноти «Ілюстрактор». Створює ілюстрації, летеринг і патерни з пластиліну. Серед клієнтів — Fozzy Group, журнал «Куншт», мережа реторанів «EGOїсти», Pecha-Kucha Night. Проводить воркшопи в дизайн-школах і творчих просторах Києва, а іноді і в інших містах України.

Зараз дивиться кіно нечасто, в основному з родиною. В минулому часто відвідувала кіноклуб Києво-Могилянської академії, кінотеатр «Ліра» (тоді імені Чапаєва) і досі з теплом згадує фестивалі творчості Андрія Тарковського та Федеріко Фелліні. Любить фільми, які дають поштовх замислитися, сприймати світ по-іншому, а найбільше — ті, які хочеться зупинити й роздивлятися кадри, «коли подивитися кіно — це як сходити в музей».

Про Параджанова я вперше дізналася, коли мені було 8 років і батьки взяли мене на виставку його колажів. Вона справила враження на все життя: я побачила, що прекрасне є в кожному предметі, його можна зробити прямо з лушпиння чи посуду зі стола. Коли повернулася додому, то відразу заходилася ліпити з пластиліну і намистинок. Думаю, з цього почалася моя любов до декоративності. Декоративні речі часто нефункциональні, але вони можуть розповісти історію.

У 2008 році під час подорожі півднем Росії ми з чоловіком вирішилі з’їздити у Тбілісі, а звідти цілком логічно було поїхати в Єреван: бажання побачити ці міста і країни народилося з фільмів Параджанова.

Згодом я мала змогу попрацювати з вірменською темою, коли створювала обкладинку для The Nor Dar magazine на прохання Ліліт Саркісян. Мені було приємно використати настрій фільмів Параджанова і поєднати різні матеріали.

Я розрізняю два види натхнення: одне — те, що спонукає подумати, інше — як ін’єкція: отримуєш його і поспішаєш працювати. «Колір гранату» для мене — друге.

Мене вразило, що більшість реквізиту для «Кольору гранату» Параджанову видали в Ечміадзінському музеї. Адміністрація музею навіть підрахувала, скільки каміння й перлин було на кожному предметі. З цього видно, наскільки важлива сила самого художника як особистості. Навряд чи будь-хто зміг би досягти такого без харизми, наполегливості чи зв’язків.

При цьому з автентичним реквізитом Параджанов поводиться дуже сміливо, іноді іронічно. Знімати на цвинтарі? Хай усі протестують, ми все одно це зробимо. У давні часи не було парасольок чи ґудзиків? А у фільмі будуть. Камея не пасує до давньовірменського одягу? А що як узяти до неї дві зовсім інших прикраси?

Коли я побачила колаж Параджанова з уламками стародавньої чашки, то мимоволі подумала, що він міг би її розбити. Це велика сміливість — заради художнього задуму знищити реліквію. Схоже на сміливість Стефана Загмайстера, який виклав слово з 4000 бананів.

Загалом у «Кольорі гранату» постійно відбувається гра. З одного боку, це глибокий художній твір про серйозні речі. З іншого, трапляються жарти: то речі не з тієї епохи, що зображена; то бачимо грайливі сценки, наприклад коли черниця намагається спокусити героя.

Кінематоргафічна свобода тут і в містифікації. Режисер робить справжні інсталяції зі снів — свого героя Саят-Нови чи своїх власних. Кожній людині сняться сни, але не в кожної є засоби їх реалізувати на такому рівні. Під час перегляду я не раз питала себе: чи не заслуговують наші сни на реалізацію?

Сюрреалізму додають і несподівані ракурси (ніби спостереження з-за стіни), і поєднання містичних чи обрядових об’єктів із дуже буденними пейзажами.

Цією сновидністю, театральністю фільми Параджанов подібні до фільмів Акіри Куросави. Той знав про творчість Параджанова, і можна помітити деякі паралелі з нею у «Снах» (1990). Обидва фільми театральні в тому сенсі, що дають глядачеві незвичайні переживання, яких годі сподіватися в буденному житті.

На рівні форми у Параджанова вражають поєднання кольорів і фактур. Гладенькі поверхні поєднуються з орнаментальними, тверді — з м’якими, рукотворні — з нерукотворними. Часто це створює додаткові смисли. Наприклад, такий контраст є в елегійних кадрах, де дорослий герой зустрічається з собою-дитиною, і вони разом встановлюють одне на одне два дерев’яних ліжка посеред суворого кам’яного ландшафту.

Фактури наповнюють кадр, додають різноманіття навіть там, де простір міг би видатися однорідним чи порожнім. Середина кадру далі цікава завдяки фактурі, яку створює туф — традиційний будівельний матеріал у Вірменії.

Мене дуже цікавить, яку роль орнамент виконує в культурі. У фільмі орнаменти було складно не використовувати: музейні експонати — декоративні, це в основному предмети, що повідомляють про високий статус їхніх власників або церкви. Рясу священика, наприклад, у давнину розшивали дуже довго. Церква була єдиним місцем, де можна було нею помилуватися. Це схоже на те, як зараз ми сприймаємо спецефекти в кіно. Тобто орнамент емоційний, він є частиною театрального дійства.

Водночас це ознака ієрархії. Побутовий орнамент дозволяє людям створити різницю між собою, позначити, хто власник речі. Але згодом він став позначати статусність, привілеї.

Також мене захоплюють вишукані поєднання кольору. Коричневий, золотий, сірий, білий тут трапляються в дуже несподіваних, але збалансованих комбінаціях. Чорний німб — просто фантастика.

Здавалося б, усі ці речі дуже піднесені, але Параджанов ніколи не повчає. Мені дуже подобається його непередбачуваність. Багато сучасних фільмів дають глядачеві підказки, що буде далі. У «Кольорі гранату» вгадати це просто неможливо.

В цілому, фільм навчив мене спостерігати і бачити красу в буденному – її всюди багато, просто треба тренуватися її помічати.

Больше из рубрики [В кадре]:

Илья Угнивенко: Как сделать статику интересной. «Патерсон» и «Цвет граната» 

Юрко Гуцуляк: «П’ять перешкод» і пошук досконалості в дизайні 

[В кадрі] Анастасія Жеребецька і «Твін Пікс: Повернення»