З самого раннього дитинства мене вабила Африка… Береги стародавнього Нілу, дика природа саван, казкові тропічні ліси, величні сніги Кіліманджаро. Про все це я читав у книжках, дивився телепередачі та навіть зачаровано слухав вчительку на уроках географії, що, до речі, дуже її бентежило – завжди непосидючий хлопчик завмирав та з уважністю ловив кожне її слово, коли мова заходила про «чорний континент». Вся магія світу, здавалось мені тоді, зосереджена там – у місці, де зароджувався світ, де й до сьогодні живуть пригоди.
Мабуть, вас не здивує, якщо я розкажу, що справжнім кумиром мого дитинства був Девід Лівінгстон – знаменитий дослідник Африки, чиї експедиції здавалися мені найбільш романтичними подорожами, які тільки можна було уявити. Вечорами, коли мене вкладали в ліжко, я закривав очі та уявляв, що піді мною теплі африканські піски, а наді мною вдалині видніється Південний хрест на зірковому небі.
«Що ж тут такого незвичайного? – скажете ви. – Усі маленькі хлопчики марять подорожами. Африка, Південна Америка, яка різниця… З віком це проходить». Але не в моєму випадку І зараз я з посмішкою згадую скептичні погляди та хитання головою моїх рідних, коли я ще маленьким заводив мову про Африку. Тепер мені легко це згадувати, адже я пишу цю статтю, сидячи під кроною мопане в одному з невеличких поселень на півдні Замбії.
За плечима у мене рюкзак, в руках – обтесана палиця, а на шиї – фотоапарат, мій вірний друг та помічник. Так-так, фотографія стала ще однією моєю пристрастю, а від поєднання двох моїх найбільших захоплень у житті так взагалі голова йшла обертом. Ось і все, що я маю з собою, хоча Лівінгстон, мабуть, у своєму 19 столітті позаздрив би моєму багатству. Насправді, більше мені і не треба – все задоволення я отримую від тисяч кроків на день, що я проходжу по африканському континенту, та спілкування з місцевими жителями. Ось де був справжній виклик – взаємодія з місцевими. Купити квиток на літак – легко, знайти житло – легко, дістатися до місця проживання – легко. З орієнтацією на місцевості у мене також не було проблем. Але головним моїм завдання було стати своїм серед корінного населення, я хотів дізнатися більше про цих людей, про їхні таємниці, про їхнє життя.
Не один місяць я провів в поселеннях корінних жителів – і весь час вони сприймали мене як гостя. Трималися на відстані простягнутої руки, закривали обличчя від мого фотоапарата. Жінки сором’язливо відверталися, а чоловіки насуплювали брови, коли я намагався наблизитися ближче до їхнім домівок та заговорити з ними на особисті теми. І лише діти більш-менш були зі мною привітними. Одним вечором, коли Сонце вже сідало, я сидів на своєму подвір’ї та переглядав зроблені знімки. Без сумніву, природа Замбії була чарівною, що демонстрували фотографії, але мене не вистачало одного – портретів. Я хотів знімати людей, таких, якими вони є насправді, тут, у самому серці омріяного мною континенту. Але вони не відкривалися мені.
Аж раптом я побачив уважні очі, які дивилися на мене. Маленький хлопчик ледь чутно підійшов до мене та простягнув руку до фотоапарату. На мішаному місцевому діалекті за допомогою жестів ми почали з ним розмову – я розповів про свій фотоапарат, для чого він потрібен, показав знімки. Запропонував сфотографувати його – він сором’язливо закрив обличчя руками. «Мені страшно, – сказав він. – Я боюсь, що ця чорна машина щось мені зробить». Звичайно, я засмутився, але наполягати не став, не хотів лякати малого. Я поліз у кишені, щоб дістати для хлопчика якийсь гостинець, проте не знайшов нічого. Я й справді жив скромно
Раптом я згадав, що десь у рюкзаку в мене залишилася жерстяна банка Coca-Cola, ще з літака. Я дістав її з самого дна сумки та віддав малому: «Пригощайся». Він широко посміхнувся та сказав: “Coca-Cola! Я вже колись її куштував, дуже давно». Він відкрив банку та зробив ковток, потім ще і ще. Усміхнений хлопчик сказав, що йому було смачно, і що, мабуть, мені можна довіряти, тому він дозволяє зробити декілька фотографій з ним чорною машиною.
Вже ввечері, лежачи на циновці на теплому африканському піску, я розглядав свої найцінніші знімки, які я вже уявляв надрукованими у великому форматі. Усміхнений хлопчик, що тримає банку напою та дивиться на захід сонця. І в цей момент, десь там, на іншому кінці світу я знайшов гармонію та зрозумів, як просто порозумітися людям різних вірувань, національностей та культур – можна лише мати спільну любов до Африки, заходів Сонця та Coca-Cola.
А ще мене вразила історія однієї співробітниці компанії, Олени Папаконстантопулу, в житті якої Coca-Cola зіграла неймовірно важливу роль. Але краще нехай вона вам про це розповість сама:
Сподобалася історія Олени? Ось тут співробітники компанії розповідають більше! Дивіться. Надихайтеся.