Попередження: матеріал не містить прямих спойлерів, але в ньому є посилання на персонажів і деякі сцени «Твін Пікс: Повернення»
Після приїзду Девіда Лінча в Київ було цікаво згадати нещодавній сезон «Твін Пікса». Ми поговорили про серіал і про творчість Лінча в цілому з двома його прихильниками з галузі дизайну. Сьогодні публікуємо враження Анастасії Жеребецької, а тиждень тому про «Твін Пікс» розповів Анатолій Попель.
Анастасія Жеребецька — співзасновниця та арт-директорка дизайн-бюро Spiilka. Вона також авторка соціально-художнього проекту Armchairity, в рамках якого реставрує вінтажні крісла й віддає 25% доходу фонду Starenki.
Дивиться кіно з чоловіком ледь не кожного дня — це звичний вечірній супровід після роботи. Вже декілька років вони намагаються передивитися всі фільми з рейтингу IMDB 250, коли нема на меті конкретного кіно. Любить помічати візуальні деталі, закарбовувати в пам’яті особливо естетичні стрічки/сюжети/інтро/титри, вишукувати власний почерк режисерів, що кочує від фільму до фільму.
Девід Лінч — один із моїх улюблених режисерів, хоча я люблю не всі його роботи. Наприклад, мої стосунки з «Малголланд Драйв» і «Внутрішньою імперією» кардинально відмінні. Перший фільм я дивилась разів із шість і буду переглядати ще не раз. Вважаю його одним із тих мистецьких об’єктів, що колись змінили моє світобачення. А от другий, навпаки, так мене змучив, що я додивилась його ледве тепла. Хоча чудово розумію, що це «мої проблеми». В будь-якому разі, Лінч істотно на мене вплинув і як режисер, і як актор, і як художник, і як музикант.
У певний момент Лінч став моїм постійним відео- та аудіосупроводом. Ми з чоловіком переглядали «Твін Пікс» перед прем’єрою нового сезону, у перервах дивилися фільми Лінча, а також по колу слухали підбірку з робіт Девіда на Spotify. Це не могло не перерости в дещо більше. Оскільки я постійно займаюся проектом Armchairity, захотілось додати його херітейдж до нового виробу. Крісло “Blue rose” — як назва, блакитний оксамит, напис “The armchairs are not what they seem” і власне крісло, яке саме по собі є дуже лінчівським предметом — такий собі джентельменський набір юного любителя Девіда Лінча.
Порівняно з новим сезоном «Твін Пікса» перші два зрозуміліші. По-перше, Девід Лінч працював не над усіма серіями перших сезонів. По-друге, формат тогочасного телебачення не дозволяв авторського експериментування з сюжетом. По-третє, другий сезон знімали проти волі режисера за комерційними канонами, які йому не близькі. Перший сезон я вважаю своїм улюбленим. Це час, коли розкривалися персонажі, зачиналися таємничі історії і все було цікавезно похмуро-романтичним. Хоча з точки зору масштабу естетичного третій сезон виграє у перших двох.
Я досі під враженням від чорного лісоруба. Загалом, у чорно-білій серії про Америку 50-х в Лінча вийшло ідеально поєднати дивне і моторошне. Після її перегляду хотілося лише сказати: «Не знаю, що це було, але дякую за можливість це побачити».
Я дуже полюбила всесвіт Даґі разом із самим Даґі. Його дружина, яку грає Наомі Воттс — це привіт від «Малголланд Драйву», який я була рада бачити у «Твін Піксі». Троє братів-поліцейських — приклад дуже крутого лінчівського гумору. Тім Рот та Дженіфер Джейсон Лі — триб’ют Тарантіно. Брати Мітчеми з трьома леді в рожевому — це все надзвичайно цікаві персонажі.
Як, мабуть, і всім фанатам «Твін Пікса», серед персонажів попереднього сезону мені було замало Одрі Горн. Відкритий фінал її історії досі не дає спокою: чи вона у білому вігвамі, чи десь у лікарні, чи насправді померла після вибуху?
Люблю Девіда Лінча за хуліганський підхід до композиції. На відміну від Веса Андерсона чи Альфреда Гічкока, які люблять суперсиметрично будувати кадр, Лінч зазвичай далекий від такого математичного перфекціонізму. Як поціновувач культури недосконалості він нехтує такими прийомами й дозволяє собі композицію, де немає чіткої логіки. Згадується момент із фільму «Синій оксамит», де камера показує пусту кімнату співачки, тоді як дія відбувається десь глибоко в кадрі, у ванній. Таким чином глядач перетворюється на вуайєриста, що підглядає за акторами у шпаринку.
Ритм третього сезону серіалу поділив аудиторію на два табори: тих, для кого це були жахливі тортури і тих, хто аплодував режисерові в захваті. Я з другого табору, і один із моїх улюблених моментів “The Return” — це прибиральник у барі, що просто підмітав підлогу хвилин шість.
Мені цікаво розкодовувати роботи Девіда Лінча, але часто це змушує опускати руки, бо це справді важко. Для того, щоб краще розуміти, що коїться в третьому сезоні «Твін Пікса», я прочитала і «Таємний щоденник Лори Палмер» Дженніфер Лінч, і записи Агента Купера, і «Таємну історію Твін Пікс» Марка Фроста, але цього було замало. Тому ми з чоловіком підписалися на Youtube-канал, де двоє ентузіастів розшифровують кожну серію до найменших дрібниць. Це дає змогу краще розуміти сюжет не тільки серіалу-фільму, але й загалом творчість Девіда Лінча. Адже у “Twin Peaks: The Return” він об’єднав свої роботи у величезний кіновсесвіт. Там є алюзії до більшості фільмів, картин, улюблених кінострічок режисера, власних висловів із реального життя та його досвід із трансцендентальної медитації.
Щоб хоча би наблизить до розуміння візуального ряду “The Return”, мало орієнтуватись тільки на власну творчість Девіда Лінча. Потрібно ґрунтовно знати і його головні референси — Френсіса Бекона, Едварда Гоппера, Ґранта Вуда, Рене Маґрітта, фільми «Суспірія» Даріо Ардженто, «Лора» Отто Премінгера та інші.
Кінострічки Лінча не потрібно розуміти чи намагатися знайти в них звичну логіку. Їх можна хіба що сприймати на рівні відчуттів, що підкріплені знаннями у творчих сферах. Дизайнери можуть вчитися в нього мистецтва натхнення, споживання візуальних та аудіальних образів. Лінч — добрий приклад аутопостмодернізму, мистецтва, що будується на постійному самоперетравленні.
![[В кадре] Анатолий Попель и «Твин Пикс: Возвращение»](https://say-hi.me/wp-content/cache/thumb/1a/57b7a9f541a5a1a_214x140_left.jpg)
